Максим Пилипчук
Мене звуть Максимом, а точніше, Пилипчук Максимом Олександровичем. Я з Рівного і мені 21. Люблю своє місто, тому що весь час тут живу, малюю і намагаюся навчатися в інституті мистецтв.
Що я взагалі роблю і де взявся? Почну з того, що народився 7 серпня 1986 року і як більшість дітей ходив у дитсадок. Бігав, розбивав коліна в кров, ридав від цього, а потім знову підіймався. Дитинство – класна штука. Це час, коли всі дні в році були сонячними, а подвір’я дому, здавалось, займало півсвіту, якщо не весь.
Потім світ почав розширюватися до меж школи, де була перша закоханість, потім друга і третя… Далі не пам’ятаю, можливо, ще були?...
В цей час Максимка почав щось шкрябати на папері, поки його однокласники ламали свої зуби об граніт хімічно-алгебраїчно-всяких інших наук. От зате географію любив, бо там тітка нормальна вела, така добра-добра і постійно (або не постійно) щось "муркотіла" собі під ніс. Географія нагадувала про далекі мандри, ті, в яких гуляв по новоставських лісах чи біля Клеваня, а ще Світязь, захід величезного сонця, прозора вода, замки з піску на березі, які потім змивали тихі хвилі, ну і все таке інше: хороше, чисте, світле і вічне…
Дошкрябався до того, що віддали мене в художню школу, це та, що знаходиться у парку майже без дерев, біля Палацу дітей та молоді. Саме тут щось вже заворушилося творче в душі (чи десь там ще). Саме тут зустрів тих людей-вчителів, наставників, Художників, завдяки яким почав справді любити мистецтво і пізнавати його.
Запам’яталось, як всі з "художки" їздили в Київ. От тоді й "розліпились" очі, коли побачив картини всесвітньовідомих Художників. Таке саме враження було і в музеї-галереї Айвазовського у Феодосії. Це – Мистецтво, яке надихає на все життя…
Далі шкільні роки, вже ті, коли починаєш замислюватися в яке ПТУ вступить чи ВНЗ. Саме в цей час розумієш, що треба… щось треба…
Відгулявся, відпився, закусився й забувся випускний, коли спочатку всі нагламурені, а потім – два чи три дні в пошуках себе і розсольних розчинів.
РДГУ – це слово насторожує спочатку, а потім ти його розшифровуєш і все стає ясно. Перш за все, добре, що він є і що… я є, і все інше… Добре, бо тут я знайшов хороших людей, порядних, чесних… шалених, творчо-помішаних, цікавих креативщиків.
В цей час почав займатися графікою, зміст самого цього слова вже говорить про щось цікаве. Для мене графіка – це писати й малювати, вносити в творчість символізм, зміст, загадку, власну філософію, відображати світ з того боку, з якого саме тобі найкраще…
Графіка відкрилась для мене спонтанно, загадково, з таємничістю, коли вставляєш пальці в розетку із запитанням: будуть очі світитися чи ні? (останнє я ще не пробував). А от графіка очі мені точно засліпила. Особливо, коли побачив роботи львів’янина Олега Денисенка в тому ж таки Львові. Класний дядько. Його творчість нагадує книжки, які, дивлячись, потрібно вміти читати особливою мовою.
Якось мій друг почав займатися фотографіями і "дозаймався" до персональної виставки в одній галереї, яку називають "Щілина" (найменша в Україні – 1,5х5м). Його творчі викрутаси надихнули мене на нові роботи, а ще на думку про свою виставку. А так, як робіт з 25 вже назбиралося (це був 2007р.), то й вирішив я показати народу те, що наробив. От і показав і сподобалося. В людей враження лишилися, а когось, можливо, мої думки "пробили" на відкриття чогось новенького. Думаю, це і є головним чи одним з головних завдань Творців, Художників, Поетів, Музикантів, Бардів та інших небайдужих; завданням створити щось таке, що оновлювало б світ, розкривало його, дарувало насолоду і натхнення, підтримувало і зберігало класичне.
Взагалі, головне, щоб мистецтво лікувало душі та серця, давало відповіді на запитання і берегло цей світ від "блакитних екранів", надихало на різні творчі думки, тільки добрі і позитивні, бо ми самі є його творцями і його глядачами.
|