Ігор Зубрицький
Одного зимового, холодного ранку, коли більшість львів’ян лежало в своїх ліжках, хворіючи на грип, я, кричачи і нічого не розуміючи, народився. Моє літочислення розпочалося в пологовому будинку біля Личаківського кладовища, тож, якщо стану колись видатним письменником, то маю надію, що там мене і поховають.
Народився я 28 січня 1989 року.
Наступні кілька років залишаються для мене загадкою, тому що пам’ятаю лише уривки та й то чомусь дуже нечітко і фрагментарно.
Перший спогад – збирання равликів з татом. Спогад якийсь такий доволі дивний, але все ж сповнений ліризму і тепер, коли випливає з глибин моєї засміченої пам’яті, то навіває якусь ностальгію за минулим, сум і непереборне бажання повернутися в час, коли все на світі було простим, зрозумілим, безтурботним і цікавим.
Інколи, коли до Львова приїжджає мій двоюрідний брат, то ми довго блукаємо містом. Самому – якось нецікаво, та й найчастіше просто не виникає бажання, хоча місто своє дуже люблю, і вважаю, що воно мені, а я йому, ідеально підходимо, а от коли нас двоє (я і брат), тоді ми мандруємо невідомими частинами Львова (як не прикро, але їх уже майже не залишилося), відпочиваючи і культурно збагачуючись. Така схильність до мандрів закорінена ще в нашому дитинстві. Пам’ятаю в чотири чи п’ять років ми пішли на пошуки чарівної країни. Тоді у мене була залізна впевненість, що я знаю, де вона знаходиться. Звісно ми довго проблукали, але так нічого і не знайшли.
Зараз, згадуючи це, мені чомусь стає сумно, бо тоді я вірив, що це просто помилка, чи ми погано шукали, вірив у безмежність світу і можливість мандрівки за межу нашої буденності, тепер же, чим далі живу, тим більше усвідомлюю, що того, чого нема, переступити неможливо, меж нема, але й світ чомусь тісний.
Дитинство доволі тісно пов’язане з Стебником (містечко між Дрогобичем і Трускавцем). Там живуть мої бабці і дідусі, тож коли був малим, часто там проводив час. Пам’ятаю великий горіх, який ріс на подвір’ї, але з якого практично нічого не було видно – лише частину житлового району і лікарню. Тоді він чимось нагадував корабель, особливо, коли вітер був сильним. Також яскраве враження на мене справила літня гроза, більше ніколи такої сильної і красивої не бачив, ще дивним і неповторним видивом було розлиття ріки, тоді всі панікували, що замиє хату – це справді виглядало неймовірно, тому що затоплення було дуже масштабним.
В шість з копійками років пішов до школи, в якій провчився до дев’ятого класу. За час навчання ми переходили з рук в руки трьох класних керівників (Стефанії Петрівні, Оксани Богданівні та Людмили Йосифівні). На кураторів мені завжди щастило, я дивним чином знаходив з ними спільну мову, а що ще краще – чомусь усіх їх дуже чітко пам’ятаю.
З дев’ятого по одинадцятий клас вчився у Львівському економічному ліцеї. Навчання мені подобалося, викладачі і ліцеїсти були хорошими і привітними. Найкраще запам’ятав свою кураторку – Васюту Галину Данилівну – надзвичайна людина, мабуть, вона стала тією особою, яка пробудила в мені зацікавлення літературою (не можу сказати, що до того я не читав чи не писав, просто все це відбувалося на якомусь напівсвідомому рівні).
Отак і приблукав в Академію друкарства, де на разі успішно вчуся.
Тепер дещо про уподобання: останнім часом подобається джазова, етнічна, духова та електронна музика; улюблені фільми – Достукатися до небес, Ghost in the shell, Bladerunner та ін.; книжки – Майстер і Маргарита, Аліса в країні Чудес/Задзеркаллі, Ім’я троянди та ін.
|